Чи треба давати поради і чи треба їх слухати?

Поради… Як ви ставитеся до порад? Чи потрібні вам поради? І якщо потрібні, то які? Наприклад, ми знаємо, що є в самих різних областях і сферах такі рубрики – “корисні поради”. У кулінарії, в медицині, в домашньому господарстві, в садівництві, в догляді за тілом і т.д. і т.п. Тобто це такі рекомендації – загального характеру без конкретного адресата. Які нам всім бувають часом дуже навіть потрібні. Щоб кожен раз “не вигадувати велосипед”.

Ділитися своєю думкою і давати поради має сенс тільки тоді, коли запитують!

Ну, наприклад, потрібно нам почистити столове срібло, заходимо в інтернет і знаходимо багато способів зробити це в кращому вигляді. Корисно? Корисно. Але коли це якісь безадресні поради, то ми самі оцінюємо і вибираємо серед них ту інформацію, яка нам в даному випадку потрібна.

Самі приймаємо рішення, що ось це – те, що мені потрібно. А ось це, мабуть, я теж можу спробувати, а раптом вийде добре. Тобто порада в даному випадку виходить як якась підмога, яку ми самі вирішуємо, застосовувати чи ні.

І розуміємо при цьому, що результат буде все одно “на нашій совісті”. Відповідальність – наша. А ось коли ми отримуємо, так би мовити, адресні поради… Тут ситуація радикально інша.
Тому що тут нам конкретно хтось добрий каже, що “тобі треба робити в твоїй ситуації ось так”.

І тоді, мовляв, тобі буде добре і правильно.

Тому що цей добрий чоловік “знає”, як тобі треба в твоїй конкретної ситуації, яку ти розповідаєш співрозмовнику (хоча, треба зауважити, у співрозмовника свій досвід, свої уявлення і твоїх всіх деталей він знати не може в принципі).

І у співрозмовника відразу народжується рецепт, як тобі треба вчинити, який він тобі по доброті душевній і видає. Часто дуже наполегливо. Часто це буквально так і звучить: “Моя тобі порада…”

Чи знайоме вам таке? Особисто мені – знайоме.

І чомусь у мене всередині на це ось “моя тобі порада” зазвичай виникає якесь не дуже приємне відчуття. Схоже на глухе роздратування.
При цьому, якщо я сама звертаюся за порадою, як вчинити в тій чи іншій ситуації, коли для мене тут все нове і я в розгубленості, то поради я хочу. І тоді я її прошу. Це, звичайно, не обов’язково означає, що саме так я і буду робити. Але це для мене як би інформація для роздумів, а не керівництво до дії.

А якщо співрозмовник у мене тлумачний, то це привід обговорити з ним незрозумілу мені ситуацію. Почути від нього, що він думає з цього приводу. І мені поділитися своїми міркуваннями з цього приводу.

В процесі обговорення та обміну думками можуть виникнути всякі нові варіанти поведінки, які раніше і в голову не приходили.
Можна це навіть назвати таким виразним і ємним назвою “мозковий штурм”. Дуже, до речі, корисна справа! Можуть з’явитися несподівані і цікаві рішення. У моєму досвіді це бувало не раз.

Але це в тому випадку, коли співрозмовник не намагається надихнути мене робити так, як йому хочеться. Як йому здається, що треба, щоб я себе вела. Адже іноді ми ділимося з іншою людиною своїми переживаннями просто тому, що потребуємо зовсім не поради, а щоб просто виговоритися.

І тоді на слова співрозмовника: “Нууу, я навіть не знаю, що тобі порадити” так і хочеться сказати: “А хіба я тебе прошу мені щось радити?”
Але буває, що поради набувають кілька, скажімо так, нав’язливу форму. І звучать з наполегливою і оціночною інтонацією. Що нагадує вже вторгнення. Туди, куди не запрошували.

При цьому наш опір цьому непрошеному вторгненню сприймається нашим співрозмовником ще й агресивно – адже я ж, мовляв, добра тобі бажаю. А ти, мовляв, дурненька, пручаєшся!

Загалом, якщо зробити коротке резюме, то буде приблизно так: ділитися своєю думкою і давати поради має сенс тільки тоді, коли запитують!

І навіть в цьому випадку виникає багато нюансів. Ну, наприклад, на кого відповідальність?

Наприклад, дівчина зробила так у відносинах з хлопцем, як порадила подружка, з якою вона обговорювала ці самі відносини. А відносини зіпсувалися… Кого звинувачувати? Себе? Подружку? Або себе за те, що слухала поради? Або хлопця, що не так себе вів, як передбачалося?

Виходить, що звинувачувати-то можна кого завгодно, але тільки життя – твоє і нічиє більше! Проживаємо ми його самі. Навіть якщо слухаємо чиїсь поради. Тому поради порадами, а власну голову ніхто не відміняв.

Тому, якщо хочемо чужих порад, то запитуємо.

А якщо не хочемо, то на нав’язливе “я вважаю, що тобі треба зробити ось так” з привітною посмішкою говоримо щось на кшталт: “Коли мені буде потрібна твоя порада, я тебе обов’язково запитаю!

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *