Чи варто поспішати з прощенням

Прощати кривдників це так красиво. Це доля сильних, великодушних людей. Але якщо занадто швидке прощення обертається проти нас?

Одна депресивна жінка жила у шлюбі з досить жвавим чоловіком. Так трапляється часто. Один партнер, перебуваючи в депресії, всіма силами уникає спілкування, а другий трошки працює прес-секретарем. У гості приїдуть разом – він там тост за двох скаже, сантехніка треба викликати – він візьме на себе. Такі історії бувають з різним кінцем, але в даній ситуації, чоловік її покинув. І покинув  дуже погано. Некрасиво, довго, з нюансами, що принижують його дружину. Вона, звісно, ​​могла б якось захистити себе, але факт від цього не змінюється – чоловік виявився дуже не на висоті.

Потім минув час, і життя у жінки налагодилося. Депресія відступила, з’явився новий партнер. І та історія не тільки призабулася і перестала ранити душу, а жінка навіть почала говорити, що сама була багато в чому неправа. Не захистила себе, не відокремилася. А колишнього чоловіка вибачила – чого там зла тримати.

Потім минув ще час, і ця жінка потрапила до терапії. Причому привід був якийсь не із поточного життя, а зовсім з минулих днів. Але під час роботи раптом з’ясувалося, що ставиться вона до своїх переживань якось дивно. Несерйозно ставиться і це ще м’яко сказано. Про що б не спитали, відповідь одна – було, спливло, живемо далі.

Ця жінка ніби весь час намагалася дати зрозуміти, що не варті її почуття уваги та турботи. А коли терапевт стала на це акуратно вказувати, почалися ридання! Виявилося, жінка була стійким олов’яним травматиком, що звикли сором’язливо замикати біль у коморі, а потім ясно посміхатися. А на терапії коморка відкрилася, а там уже не біль, а виття, і місця живого немає, а вона все життя цей кошмар із собою носила.

Ось тоді історія з колишнім чоловіком і розкрилася заново. Вона ніби побачила її зовсім з іншого боку – а саме, перед очима постала вся та шкода, яку він їй завдав, і всі тодішні емоції, в яких було соромно зізнаватися. Адже стійкі олов’яні травматики сильні і не дозволяють собі розклеюватись через нісенітницю. А справи серцеві і всякі там чоловічі капості – це, зрозуміло, нісенітниця. Не війна ж, не бомбардування, не голод, коли діти мруть.

Загалом, переживши все наново і на повну силу, та жінка зрозуміла, що ні, не пробачила вона колишнього чоловіка. Що поспішила вона з легким і світлим прощенням, тому що не могла в ті роки зізнатися собі, як насправді їй було погано. І чи простить – поки що невідомо, бо є важливіші завдання, їх і треба спершу вирішувати.

Літературний персонаж Вільгельм Баскервільський каже своєму учневі, що найнебезпечніше в каятті – це поспішність. Так ось  поспішність у пробаченні небезпечна не менше.
Поспішне прощення може мати надто високу ціну. Вона росте на твоїй травматичній нечутливості до нанесених ран, на дисоціативній анестезії, яка не дозволяє зіткнутися з болем, прокричати її і прожити як годиться. І це означає, що спершу тобі зробив погано хтось інший, а потім погано собі зробив ти сам.

Ти поспішив зі своїми «проїхали, чого не буває». Але не проїхали, ні. Застрягли у непрожитому. На комірці замок, за дверима пахне кров’ю та тліном. Прощення може настати лише тоді, коли всі мерці оплакані та поховані, і всі емоції названі та випробувані на смак. А поки що не варто поспішати. Всьому свій час.