Чи варто робити добро, якщо все рівно в кінці ти будеш поганою?

Скільки разів ви намагалися піти на компроміс і поступитися, а в підсумку виявлялися в очах тієї людини поганими? Чомусь в більшій мірі такі люди і пальцем не готові поворухнути заради вас, у них все «вищий клас», але як тільки справа доходить до прохань або чогось більш важливого, ви повинні не дивлячись на всі побоювання, і свої можливі втрати, цілком і повністю довіряти цим людям, і взагалі не думати про майбутнє, про підступи і про те що не всі людські відносини цілком дружні і тривають століттями. Знайоме?

Однак всі ми стикалися з такими ситуаціями, і через пару-трійку подібних історій, більше в такий капкан не попадаємо, чітко аналізуємо ситуацію, ставимо собі позначки, де поступитися можна, а де цього робити не треба. Але, якщо не поступаємося в повному обсязі, все одно виглядаємо в очах людини поганими і слабкими. Так чи варто тоді взагалі йти на такі поступки, якщо в результаті ви все рівно будете поганими?

Як ви вважаєте, прохання прописати сторонню для себе людину в свою власність, це дріб’язкове прохання чи ні? Так, прохання йде від рідних. Тільки з припискою, що з цими рідними ви бачитеся раз на рік, а спілкуєтеся тільки за наявності важливих справ, які означають не “загальний день народження», а спільні майнові відносини і тому подібні речі. Не тому що не хочете, а тому що ці люди постійно зайняті і зустрічаються з ким тільки можна, крім вас. Такий тип «я весь в роботі двадцять чотири години на добу», хоча на ділі все звичайно ж не так. На скільки у вас буде багато довіри до таких людей?

Ось і я вирішила проконсультуватися з юристом, який вказав мені чіткі терміни, яких бажано дотримуватися, тому що я не знаю ні планів, ні стратегій (які в минулому були досить небезпечні щодо моєї власності), ні того що на думці у інших людей. Слова відмовки «мені твого не треба», «у мене є своє десь там» – так чому, питання, своїм тоді не користуєшся, а зазіхаєш на моє? Звичайно, для нього це дружина, а для мене хто? Зовсім ніхто. Пам’ятаю, як мені і про мого племінника говорили, це ж твій племінник! А у мене відразу питання виникає, що у мене ж теж є дитина, яка припадає племінником іншій людині. І ця людина жодного разу моєю дитиною не цікавилась, бачила його кілька разів за 4 роки. Так чому я повинна любити і обожнювати, якщо про нас ніхто ніколи не думав?

Разом, все обдумаєш, це ж родина все таки, нехай ви і не бачитеся, тому що ці люди дуже зайняті і часу у них ніколи немає, скільки б ти не пропонувала зустрітися раніше, в кінцевому підсумку вирішуєш остаточно. Всі ці родинні відносини тільки на папірцях, але все одно йдеш на поступки – так звичайно, адже у жінки ні трудової, ні роботи – допоможу, без проблем, не шкода, але тільки до певної дати, бо сторонні у себе мені не потрібні. У відповідь не спасибі, а «Я від тебе такого не чекав», «Яка ти принципова», «Я теж піду поговорю з юристом про якісь там справи». Про які питається тільки, цікаво. Питання: А навіщо це все просити? Відповіді немає, є тільки «Мені твого не треба». Так якщо не треба, навіщо просите?
Тут же всі забувають що ти взагалі то допомагаєш, та й згодна оформити прописку, тільки до потрібної дати та у всього є свої межі. Ти стаєш відразу ворогом, бо мало того що свої умови ставиш, так ще й з юристом консультуєшся (а повинна, мабуть, відразу безповоротно і з величезною радістю погоджуватися на все що тобі пропонують люди заради своєї власної (але далеко не твоєї) вигоди).

Питання «Ну раз я така погана, значить я забираю документи і ми нічого не робимо?» трохи приводить всіх до тями, проте «Я не очікував» все одно залишається. Чому люди вважають, що їм всі повинні робити як вони хочуть, повністю забиваючи на свої інтереси, свої права і своє майно? Невже у деяких до сих пір залишилася настільки сліпа віра в людей, без юридичної і економічної захищеності?

А справа все швидше в тому, що такі люди звикли до того, що все для них роблять, як вони скажуть і що все повинно бути по першому кліку пальця і ​​ніяк інакше. При цьому вони зовсім не думають про те що іншим то такі прохання нафіг не здалися і їх могли б просто послати лісом і відмовити у проханні, про те що їм це не треба. Ти погоджуєшся, але все одно винна. Начебто добро робиш, а погана. Все апріорі, має бути, як я сказав.

Замість «спасибі», отримуєш – мені твого нічого не треба, я не претендую, у мене є своє. Ну якщо є, то навіщо тоді це все, навіщо просити про такі речі? Є, але не там де треба.

Так чи варто допомагати таким людям, якщо вони вважають що ти просто повинна, без права на свою думку, без консультування у фахівців? Якщо все одно тобі скажуть не спасибі, а як же ти могла. Ми не знаємо, що там у людей за думки в голові, чого чекати від них і від їх вчинків, що вони збираються робити і як користуватися ситуацією. Давно мені говорили перестати бути зручною для інших, і це дійсно потрібно робити саме в такому ракурсі. Як би ти не старався, все одно будеш виглядати поганим, якщо хоч трохи вирішиш не вірити наосліп в те, що тобі кажуть і не йти на поступки. Особливо від людей, які в минулому вже себе показали в цьому плані не з кращого боку.

Мені – досвід, вам – урок. Не роби людям добра, не отримаєш зла. І ніяк інакше. Все таки ми живемо в час індивідуальної власності, кожен в своїй комірці і кожен думає про себе. А наступного разу варто подумати: «А чи варто допомагати?» якщо все одно всі забули про те що ти допомагаєш, і бачать тільки те, що ти себе убезпечуєш і виконуєш прохання зі своєю юридичною захищеністю.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *