Папуги-нерозлучники: що таке особисті кордони у шлюбі і навіщо вони потрібні

До особистих кордонів сторонніх людей ми зазвичай ставимося досить дбайливо, а ось кордони найближчих дуже часто просто не помічаємо. І тоді сімейне життя перетворюється на анекдот: «Мені набридло, що ти весь час кажеш: “Моя машина, моя квартира…” Якщо ми тепер чоловік і дружина, то у нас не може бути твоїх чи моїх речей, а тільки наші. До речі, що ти там шукаєш?— Наші штани”.

Проблема в тому, що в реальному житті це зовсім не смішно.

Я його люблю, і я навіть, скажімо, його дружина. А він палить. Або харчується кока-колою і чіпсами. Або щодня півтора року скаржиться на біль під лівою лопаткою, але так і не дійшов до лікаря. Або зі здоров’ям у нього все гаразд, але він ось уже п’ятнадцять років працює в одній і тій самій конторі і отримує ту саму зарплату. Хоча я знаю, що якщо його трошки підштовхнути, якщо трошки підправити його резюме, то він буде прямо ух! І майже мільйонер.

Часто усе посилюється звичайним людським: коли закохуєшся, хочеться знати про людину все-все і розповісти їй все-все, бути разом завжди, злитися в єдине і неподільне. Ну, а потім: сім’я, діти, почуття стають зрілішими, спокійнішими, а ось дивні конструкції, на кшталт «наша дисертація», «наша мама» – про свекруху чи «наша колишня дружина», цілком собі залишаються. Як в анекдоті про наші штани.

Часто злиття з чоловіком досягає глибини злиття матері з новонародженим немовлям. Але якщо останнє пояснюється природною необхідністю та гормональним тлом, то перше – швидше, нашими традиціями. Я знаю безліч випадків, коли жінки відмовлялися від навчання, кар’єри, написання дисертації, цікавих контрактів та захоплюючих відряджень – заради навчання, кар’єри, дисертації та відряджень чоловіка. Я сама маю цілком традиційну схильність до подібної поведінки, що взагалі не приносить щастя ні чоловікові, ні жінці. У перших моїх тривалих стосунках я дуже хвилювалася за кар’єру свого чоловіка і вкладала неймовірну кількість сил, щоб у нього все вийшло, і страшенно засмучувалася, коли він «розчаровував» мене. І дуже злилася, коли йому не вдавалося досягти встановленої мною для нього планки – адже я ж знала, що він розумний, талановитий і може, йому треба тільки постаратися! Адже це не так уже й складно, зрештою, від нього залежить наше майбутнє!

В результаті це зруйнувало наші відносини вщент. І коли ми розлучилися, я почала вкладати у свою кар’єру приблизно чверть сил, часу та емоцій від тих, що я вкладала в нього. І раптом виявилося, що навіть цього цілком вистачає, щоб я досягла всього того «прекрасного майбутнього», про яке мріяла, підштовхуючи свого хлопця.

Загалом таке злиття дозволяє сховатися за чужу спину. Прожити чуже життя. Мені страшно писати своє резюме та ходити на свої співбесіди. Але я можу дати мільйон порад на цю тему своєму чоловікові. Мені важко відмовитися від шматка торта, але я страшенно турбуюся за підвищений кров’яний тиск мого коханого. Взагалі, піклуватися про інших – набагато приємніше та безпечніше. І завжди є на кого звалити можливі невдачі.

Втім, багато сучасних жінок вже розкусили подібну психологічну вивертку, попрацювали з цим – і зрозуміли, як буває приємно не бути вічною жертовною і матір’ю своєму чоловікові, а думати про свою зовнішність, кар’єру та життя. І вдарилися у зворотну крайність: ми окремі люди, ми нічого не повинні один одному, я не маю права нічого від чоловіка хотіти чи вимагати! А він не має права нічого вимагати від мене!

Але, заждіть, якщо чоловік порушуватиме правила дорожнього руху і потрапить в аварію – хто виноситиме з-під нього качки і продаватиме квартиру заради операції у кращого хірурга? Я.

Я не знаю, що гірше для відносин – повне злиття чи непорушні кордони. Мені здається, що важливо бути трохи разом, трохи єдиним, але й частково окремо. Якось перед пологами я вирішила зробити собі глибоку епіляцію бікіні. Ну, щоб уникнути гоління в пологовому будинку. Сама. Вдома. Гарячий воск. Приліпити я його змогла, а віддерти – у мене не вистачило духу. Тож це робив чоловік – реготав, як ненормальний, але акуратно зрізав із мене віск маленькими манікюрними ножицями. Я, втім, теж реготала. Тут ми зливаємось.

Але йому запропонували дуже цікавий і перспективний проект далеко від дому. Мені ця ідея дуже не подобається. Тобто проект – так. А ідея постійних відряджень – ні. Але я намагаюся мовчати, тому що це його кар’єра і йому це важливо. І він завжди мовчить, коли в мене робота, відрядження і мені це потрібно. Тут маємо кордони. Для нас це працює. Я, знаючи свою схильність до злиття, намагаюся боротися зі своїм бажанням негайно всиновити свого чоловіка. Він, знаючи свою звичку оточувати себе неприступною стіною, потихеньку її розбирає і вчиться брати мене на ручки.

Мені здається, що найважливіше у всьому цьому – розуміти, навіщо і чому ти робиш так, а не інакше. Відслідковувати справжні причини своїх поривів, відповідати на питання, для кого ти це робиш? І кому від цього буде краще? Втім, це в жодній ситуації не завадить.